Краще за народ не створиш, — любив повторювати В. Івасюк.
Інколи були погляди на фольклорну колористику. Вона ж така барвиста, багата,
невичерпна. Тільки бери й черпай пригорщами. Але фольклор таїть у собі небезпеку
зовнішнього сприйняття його. Це добре хіба що для танцювальних підскоків. Не
заперечую, вони теж інколи потрібні. Чи ж школа Лисенка, Чайковського,
Леонтовича — чужа естрадній пісні? Закон у мистецтві один — до джерел
краси.
Роздуми вголос Володимира Івасюка були болючим монологом сумнівів у пошуках нової естрадної пісні.
Він щиро поважав відомих і шанованих композиторів-піснярів, вивчав їхній досвід,
зокрема, галицьку естраду 30-х років, але найближчим був йому ритміко-мелодійний
експеримент Мирослава Скорика. Полиці у Володиній кімнаті були заставлені
рулонами з магнітофонними записами всіх можливих тогочасних течій — і не тільки
естрадних. Уважно прислухався до рокових ритмів або ж чи не найближчого йому
стилю кантрі.
Феномен Володимира Івасюка полягає в тому, що він
інтуїтивно й формально зумів створити своєрідний кодекс
сучасної естрадної пісні, до якого молодші й старші колеги бояться
звертатися, бо ж у ньому закладене майбутнє національної специфіки саме
української ліричної пісні. Щоб розшифрувати його ритміко-мелодійний ряд, треба
піднятися до майстерності — не кажу вже про талант Володимира
Івасюка.
Комментариев нет:
Отправить комментарий